Современные методы и средства сорбционной детоксикации

Опросы

Как Вы попали на наш сайт?

Авторизация






Забыли пароль?
Ещё не зарегистрированы? Регистрация

Кто на сайте?

Сейчас на сайте находятся:
5 гостей
 
 

 

Главная

Антитіла проти ДНК та прозапальні цитокіни при імунозалежних захворюваннях Печать E-mail

(огляд літератури)

Бардахівська К.І., Гуріна Н.М., Ніколаєв В.Г. Інститут експериментальної патології, онкології і радіобіології ім. Р.Є.Кавецького НАН України, м.Київ

Ключові слова: імунозалежні захворювання, анти-ДНК антитіла, цитокіни

Однією з актуальних проблем сучасної медицини є стрімкий ріст частоти імунозалежних захворювань. В патогенезі цих хвороб значну роль відіграють антитіла проти дезоксирибонуклеїнової кислоти (ДНК) [14, 15], які вперше були виявлені в сироватці крові хворих на системний червоний вовчак (СЧВ) [8]. Антитіла проти ДНК мають прогностичне значення в зв'язку з тим, що існує чітка залежність між їх наявністю та ушкодженням тканин [20]. Незважаючи на те, що роль таких антитіл в ушкодженні тканин не завжди доведена, вони вважаються надійними маркерами хвороби, оскільки часто виявляються ще до розвитку клінічних проявів імунопатологічного процесу. Так Arbuckle M.R.et al. [5] із Сховища Сироваток (Department of Defence Serum Repository), яке містить приблизно 30 мільйонів зразків, зібраних у більше, ніж 5 мільйонів осіб з персоналу Збройних Сил США, відібрали 130 зразків сироваток осіб, яким пізніше був поставлений клінічний діагноз СЧВ. У 115 із них (88%) аутоантитіла визначалися за 1,2 - 9,4 років до початку захворювання.

Антитіла проти ДНК поділяють на 2 молекулярні форми: анти-нДНК (антитіла проти нативної тобто дволанцюгової ДНК) та анти-дДНК (антитіла проти денатурованої тобто одноланцюгової ДНК). Вони можуть бути як класу IgM-, так і будь-якого з підкласів IgG-антитіл [15]. Саме анти-нДНК антитіла є високо специфічними для СЧВ і беруть участь в патогенезі вовчакового нефриту. Більше того, підвищення рівня анти-ДНК антитіл та розвиток вовчакового нефриту строго корелює з наявністю високо авідних анти-ДНК антитіл [15, 16]. У здорових осіб також в крові присутня незначна кількість анти-ДНК антитіл, які відносяться переважно до IgM і виявляють низьку авідність до ДНК [6]. При розвитку гломерулонефриту велике значення мають IgG комплемент-фіксуючі антитіла проти ДНК, особливо ті, які зв'язують нДНК.

Нативна ДНК знаходиться, головним чином, у праворуч обертаючій спіральній формі - B ДНК. Існує також і ліворуч обертаюча форма - Z ДНК. У пацієнтів з СЧВ переважно утворюються антитіла проти Z ДНК, а у деяких - проти обох форм [16]. При дослідженні моноклональних антитіл було виявлено, що більшість анти-нДНК антитіл зв'язуються як з нативною, так і з денатурованою ДНК. Циркулюючі катіонні анти-ДНК антитіла класу IgG зв'язуються з гепаран сульфатом, головним глікозаміногліканом клубочкової базальної мембрани нирок, міцніше, ніж нейтральні анти-ДНК антитіла. Фіксація анти-нДНК антитіл в тканинах, в свою чергу, стимулює розвиток каскаду запальних реакцій, що і призводить до ураження тканин. Mostoslavsky G. et al. [25] досліджували 2 популяції анти-ДНК антитіл (патогенні та непатогенні) і визначили, що існує відмінність у їх перехресному реагуванні з кислотним актин-зв'язуючим білком і альфа-актиніном, які відіграють головну роль у збереженні цілісності морфологічних структур клубочкової фільтрації. Автори вважають, що анти-ДНК аутоантитіла є основним діагностичним маркером при СЧВ та аутоімунних ревматичних захворюваннях невідомої етіології, причому деякі із них здатні ініціювати імунний гломерулонефрит.

Існують різноманітні методи визначення антитіл проти нДНК і дДНК: твердофазний імуноферментний аналіз, імунофлуоресцентний аналіз, двомірний електрофорез з імуноблоттінгом та інші. Показано, що найбільш специфічним та чутливим методом вимірювання анти-нДНК і анти-дДНК антитіл є твердофазний імуноферментний аналіз. Однак, для визначення катіонних анти-ДНК антитіл більш ефективним є метод двомірного електрофорезу з імуноблоттінгом. В плазмі, обробленій дезоксирибонуклеазою-1, катіонні анти-ДНК антитіла були виявлені у хворих на вовчаковий нефрит (8 з 9 випадків) і не визначалися у хворих на СЧВ без нефритів, на інші ниркові хвороби і у здорових донорів. Це свідчить про те, що катіонні анти-ДНК антитіла є високо специфічними для вовчакового нефриту [19].

Більшість авторів вважають, що при СЧВ присутність антитіл проти ДНК приводить до ураження тканин внаслідок утворення ДНК-анти-ДНК імунних комплексів, що локалізуються переважно в нирках. Однак, досить складно довести наявність ДНК-анти-ДНК імунних комплексів у хворих на СЧВ, оскільки в сироватці ці комплекси знаходяться у вигляді кріопреципітатів. Кліренс ДНК-анти-ДНК імунних комплексів залежить від молекулярної маси і ступеню спіралізації ДНК, яка входить у склад комплексів. Імунні комплекси, що містять невеликі фрагменти ДНК, елімінуються значно в меншій мірі, ніж комплекси з великими молекулами ДНК, в результаті чого перші залишаються в циркуляції. Саме тому дрібнодисперсні ЦІК, що містять нДНК, є особливо патогенними [14].

Складність визначення ДНК-анти-ДНК імунних комплексів у сироватці крові також полягає у тому, що ЦІК зв'язуються з поверхнею еритроцитів і при згортуванні крові не повністю вивільняються в сироватку, в результаті чого одержані результати можуть бути хибно заниженими. Імунні комплекси також можуть утворюватися безпосередньо в тканинах шляхом зв'язування антитіл проти ДНК з антигеном тканини, при цьому найбільш патогенними є катіонні анти-ДНК антитіла, які зв'язуються з колаген-вмісними ділянками клубочкової базальної мембрани нирок. Можливо також, що антитіла проти ДНК перехресно реагують з епітопами, які містяться на цій мембрані, і утворюють імунні комплекси, незалежні від ДНК [14]. Lock R.J. та Unsworth D.J. [22] вважають недоцільним визначати ЦІК в клінічній практиці, оскільки вони не є основними показниками аутоімунних процесів, а стандартизація методів їх виявлення ще залишається невирішеною проблемою.

Підвищений вміст анти-ДНК антитіл характерний і для інших імунозалежних захворювань, наприклад, для розсіяного склерозу, демієлінізуючого захворювання, обумовленого аутоімунним процесом Т-клітинної природи. Ушкодження в нервовій системі викликають CD4+-клітини типу Th1, а його механізми індукуються на фоні пригнічення супресорних механізмів регуляції імунної реактивності. Таким чином, при розсіяному склерозі одночасно присутні елементи недостатності та гіперактивації імунної системи. При цьому утворюються антитіла проти аутоантигенів та клітинних структур. Антинуклеарні, в тому числі анти-нДНК, антитіла сприяють активації гуморального імунітету у хворих на розсіяний склероз. Ершова Н.А. із співавт. [2] встановили, що рівні анти-нДНК і анти-дДНК антитіл при цьому захворюванні дещо нижчі, ніж при СЧВ, але вищі, ніж у здорових донорів, і залежать від тривалості та перебігу хвороби. Автори вважають, що анти-ДНК антитіла, особливо каталітичні, мають набагато більше значення в патогенезі розсіяного склерозу, ніж вважалося раніше. Такий висновок зробили і Williamson R.A. et al. [34], які припускають, що анти-ДНК антитіла можуть активізувати важливі нейропатологічні механізми при таких хронічних запальних розладах, як розсіяний склероз і СЧВ.

При ревматоїдному артриті головним фактором ураження суглобів вважається Т-клітинний механізм, обумовлений активацією CD4+-клітин типу Th1. При цьому виявляються різноманітні антитіла, в тому числі і проти IgG, колагена, гістонів, ДНК, компонентів цитоскелета. Певний вклад в патогенез захворювання вносить формування імунних комплексів та їх відкладання в суглобах [18].

Анти-ДНК антитіла виявлені також при деяких хронічних захворюваннях печінки. Для аутоімунного гепатиту 1 типу та первинного біліарного цирозу печінки характерний підвищений вміст анти-нДНК антитіл, тоді як анти-дДНК антитіла присутні і при неаутоімунних захворюваннях печінки [9].

Існує взаємозв'язок між антитілами проти ДНК та цитокінами. Так, моноклональні анти-нДНК антитіла стимулюють експресію і виділення таких цитокінів як інтерлейкін-1b (ІЛ-1b), ІЛ-6, ІЛ-8, ІЛ-10 і фактор некрозу пухлин a (ФНПa). Використовуючи 12B3 і 9D7 моноклональні анти-нДНК антитіла та твердофазний імуноферментний аналіз для вимірювання цитокінів в супернатантах культури мононуклеарних клітин, Sun K.H. et al. [28] виявили, що анти-нДНК антитіла сприяють посиленню виділення ІЛ-1b, ІЛ-8, ФНП a та ІЛ-10 із мононуклеарних клітин. Ці дослідження in vitro є підтвердженням того, що анти-нДНК антитіла чинять подвійну дію на нормальні людські мононуклеари: з одного боку, збільшують виділення прозапальних цитокінів (ІЛ-1b, ІЛ-8 та ФНПa) з клітин, що приводить до посилення запальної реакції, і з другого - поляризують імунну реакцію у напрямку Т-хелперів 2 (Th 2) (збільшення вироблення ІЛ-10). Ця унікальна особливість анти-нДНК антитіл може мати значення як при розвитку запальної реакції, так і при утворенні аутоантитіл.

Останнім часом все більшу зацікавленість викликає вивчення ролі цитокінів при різних імунозалежних захворюваннях та запальних реакціях. Порушення балансу в системі цитокінів - важливий механізм розвитку багатьох патологічних процесів [1]. Прозапальні цитокіни ІЛ-1 (існує дві молекулярні форми - ІЛ-1a і ІЛ-1b) та ІЛ-18 здатні стимулювати експресію генів, пов'язаних із запальними та аутоімунними станами. ІЛ-1 сприяє посиленню синтезу білків гострої фази запалення. Dinarello C.A. et al. [11] в моделях на тваринах відзначили, що ІЛ-1 бере участь у запальних і деструктивних процесах при ревматоїдному артриті. Він здатний індукувати більшу частину місцевих та загальних проявів запальної реакції. Крім цього, ІЛ-1 бере участь в регуляції гемопоезу, є медіатором взаємодій між імунною та нервовою системами. При деяких аутоімунних станах, наприклад, на моделях вовчака і діабета у мишей, інший прозапальний цитокін ФНПa виявляє імуномодулюючу дію [23]. Прозапальні цитокіни ІЛ-1 та ФНПa виконують регуляторну функцію: контролюють експресію інших цитокінів, імунорегуляторних молекул і прозапальних медіаторів, таких, як простагландини та оксид азоту [7].

При СЧВ спостерігається спонтанне збільшення рівнів прозапальних цитокінів ІЛ-1b, ІЛ-6 і ФНПa, а також ІЛ-17, ІЛ-18 і ІЛ-12 [13]. При цьому концентрація протизапального цитокіна ІЛ-4, продукованого Th 2, практично не змінюється. На думку Wong C.K. [35] співвідношення ІЛ-18/ІЛ-4 корелює з тяжкістю і активністю СЧВ та свідчить про дисбаланс цитокінів при запальній відповіді. Netea M.G. et al. [26] вважають, що ІЛ-18 може відігравати важливу роль в патофізіології інфекційних та аутоімунних захворювань, оскільки виявляє безпосередню прозапальну дію, індукуючи експресію і виділення ФНПa, ІЛ-1, ІЛ-8 та ІЛ-6.

Відомо, що глюкокортикоїди і катехоламіни, основні гормони стресу, інгібують вироблення прозапальних цитокінів, таких як ІЛ-12, ФНПa і інтерферону g (ІФНg), і одночасно стимулюють продукцію протизапальних цитокінів ІЛ-10, ІЛ-4 і трансформуючого фактору росту-b (ТФР-b). Elenkov I.J. та Chrousos G.P. дійшли до висновку, що такі стани, пов'язані із змінами активності стресової системи, як гострий або хронічний стрес, вагітність та післяпологовий період, можуть пригнічувати або потенціювати активність аутоімунних захворювань [12].

При дослідженні протизапального (ІЛ-13) і прозапального (ІЛ-12) цитокінів в синовіальній рідині та сироватці хворих на псоріатичний артрит Spondaro A. et al. [27] відзначили, що ІЛ-13 та ІЛ-12 знаходяться у рівновазі, причому їхня концентрація в синовіальній рідині вища, а в сироватці нижча, ніж у пацієнтів з ревматоїдним артритом і остеоартритом. Збільшення системної секреції ІЛ-1b та ФНПa при первинному синдромі Шегрена, а також кореляція активності моно-нуклеарних клітин периферичної крові, що виробляють ІЛ-1b, з продукцією ревма-тоїдного фактора, дають можливість припустити, що ІЛ-1b відіграє вирішальну роль у розвитку локальних та системних проявів цього захворювання [33].

Прозапальні цитокіни мають значення також при деяких неврологічних аутоімунних захворюваннях. Наприклад, блокування ІЛ-18 за допомогою антитіл проти ІЛ-18 в експериментальній моделі аутоімунної міастенії у тварин приводило до пригнічення прогресування хвороби [17]. Для цього захворювання характерний також збільшений вміст ФНПa та ФНПb. Розсіяний склероз характеризується підвищеним виділенням прозапальних цитокінів (ІФНg, ФНПa, ФНПb, ІЛ-6 та ІЛ-12) і зниженням секреції ТФР-b та ІЛ-10 [21]. Maggiore G. et al. визначали рівні циркулюючих ІЛ-6, ІЛ-8 і ФНПa у дітей з аутоімунними гепатитами 1 та 2 типу і дішли до висновку, що активація in vivo секреції прозапальних цитокінів пов'язана з аутоімунним гепатитом 1 типу. Про цьому не спостерігалося взаємозв'язку між рівнем цитокінів і активністю аланін-амінотрансферази, вмістом загальних сироваткових гама-глобулінів та протромбіновим індексом [24].

За кордоном у наш час використання блокуючих антитіл та розчинних рецепторів ФНПa є популярним методом лікування ревматоїдного артриту, хвороби Крона, алкілізуючого спондиліту та інших аутоімунних та запальних захворювань [29]. Вплив блокуючих антитіл проти прозапальних цитокінів на виживаність експериментальних тварин після введення їм летальних доз бактеріальних токсинів вивчали Tracey K.G. et al. [30]. Введення анти-ФНП моноклональних антитіл тваринам за 2 години до одержання летальних доз Escherichia coli значно зменшувало смертність, в той час, коли в контрольній групі всі тварини гинули. Однак, цей підхід має ряд обмежень. По-перше, блокуюча дія антитіл проти цитокінів ефективна тільки у випадку їх використання до введення бактеріальних токсинів. По-друге, блокада цитокінів ефективна лише при введенні великих доз ендотоксину. При введенні невеликих доз бактеріальних токсинів та при експериментальних перитонітах у тварин використання блокуючих антитіл недоцільне. Debandt M. et al. [10] повідомили, що при використанні інгібіторів ФНПa (анти-ФНПa антитіл) або розчинних рецепторів ФНПa в комплексній терапії у деяких пацієнтів підвищувалися рівні антинуклеарних і анти-ДНК антитіл, що приводило до розвитку вовчакового синдрому.

Цитокінам належить ключова роль у розвитку синдрому системної запальної реакції. Значне підвищення секреції і прозапальних, і протизапальних цитокінів приводить до, так званого, "цитокінового вибуху". Фактори, пов'язані з грам-позитивними і грам-негативними бактеріальними інфекціями, є пусковим механізмом для включення продукції макрофагами таких цитокінів, як ФНП і ІЛ-1, які є ранніми медіаторами запалення. Ці прозапальні цитокіни, в свою чергу, викликають ланку інших реакцій, включаючи підвищення адгезивності ендотелію судин для лейкоцитів [31]. Пізнім медіатором ендотоксинової летальності є негістоновий хромосомний ДНК-зв'язуючий білок HMG-1 [32]. Він виробляється макрофагами через 8 годин після введення експериментальним тваринам бактеріального ендотоксину, ФНПa або ІЛ-1[36]. Ендотоксин, продукований бактеріями або компонентами клітинних стінок мікробних організмів, може викликати ураження тканин безпосередньо шляхом активації каскада коагуляції, системи комплемента, а також в результаті виділення метаболітів арахідонової кислоти або оксиду азоту. В експериментах in vitro Andersson U. et al. [4] показали, що додавання очищеного рекомбінантного HMG-1 до культури мононуклеарних клітин периферичної крові людини стимулювало утворення ФНПa, ІЛ-1a, ІЛ-1b, ІЛ-6, ІЛ-8, запального протеїна макрофагів і не впливало на синтез ІЛ-10 або ІЛ-12. Введення HMG-1 мишам лінії Balb/c приводило до різкого збільшення сироваткових рівнів ФНП. Це свідчить про те, що HMG-1, як і ФНП та ІЛ-1, регулює синтез прозапальних цитокінів моноцитами. Введення HMG-1 мишам також підвищувало вміст ФНП та ІЛ-1 в сироватці крові і гомогенатах мозку. Крім цього, внутрішньочеревинне введення HMG-1 в сублетальних дозах (100мкг/мишу) приводило до значної втрати маси тіла протягом 3 діб, а внутрішньомозкове його введення в 100-кратно менших дозах (1мкг/мишу) супроводжувалося різкою втратою маси тіла протягом 24 годин. Одним із важливих наслідків ендотоксемії, сепсису і системної запальної відповіді є патофізіологічна реакція, що характеризується зниженням активності і скороченням споживання їжі. Agnello D. et al. [3] вважають, що властивість HMG-1 в невеликих кількостях пригнічувати ЦНС, тобто викликати анорексію і втрату маси тіла, може бути корисною для вирішування питання про регуляцію ваги.

Токсичні дози HMG-1 приводять до розвитку синдрому системної запальної реакції, що супроводжується пропасницею, ознобом, утворенням мікротромбів у легенях і печінці [32]. Цей регуляторний білок поєднує властивості ДНК-зв'язуючих речовин і прозапальних цитокінів. Інші прозапальні медіатори ендотоксемії (ФНПa, ІЛ-1, ІЛ-6) теж приводять до подібних патологічних ефектів, стимулюючи при цьому продукцію інших цитокінів моноцитами.

Таким чином, антитіла проти ДНК та прозапальні цитокіни відіграють важливу роль в патогенезі як імунозалежних, так і запальних процесів, а один з ключових прозапальних цитокінів - HMG-1 - має виражені ДНК-тропні властивості.

Література

1. Бережная Н.М., Чехун В.Ф. Система интерлейкинов и рак.- К. : ДИА, 2000.- 224 с.

2. Ершова Н.А., Гармашова Н.В., Бунева В.Н. и др. Уровни антител к ДНК в крови больных рассеянным склерозом в зависимости от клинических характеристик заболевания //Журнал неврологии и психиатрии им.С.С.Корсакова. Приложение: Рассеянный склероз.- 2003. - Том 2, №1. - С.25-33.

3. Agnello D., Wang H., Yang H. et al. HMG-1, a DNA-binding protein with cytokine activity induces brain TNF and Il-6 production, and mediates anorexia and taste aversion // Cytokine. - 2002. - Vol.18, N4. - P.231-236.

4. Andersson U., Wang H., Palmblad K. et al. High mobility group 1 protein (HMG-1) stimulates proinflammatory cytokine synthesis in human monocytes // J. Exp. Med. - 2000. - Vol.192, N4. - P.565-570.

5. Arbuckle M.R., McClain M.T., Rubertone M.V. et al. Development of autoantibodies before the clinical onset of systemic lupus erythematosus // N. Engl. J. Med. - 2003. - Vol.349, N16. - P.1526-1533.

6. Ayed K. Anti-DNA antibodies: structure and pathogenic role // Arch. Inst. Pasteur Tunis. - 2000. - Vol.77, N1-4. - P.3-9.

7. Bingham C.O. 3rd The pathogenesis of rheumatoid arthritis: pivotal cytokines involved in bone degradation and inflammation // J. Rheumatol. Suppl. - 2002. - N65. - P.3-9.

8. Ceppellini R., Polli E., Celada F. A DNA-reacting factor in serum of a patient with lupus erythematosus diffusus // Proc. Soc. Exp. Biol. Med. - 1957. - N96. - P.572-574.

9. Czaja A.J., Morshed S.A., Parveen S., Nishioka M. Antibodies to single-stranded and double-stranded DNA in antinuclear antibody-positive type 1-autoimmune hepatitis // Hepatology. - 1997. - Vol.26, N3. - P.567-572.

10. Debandt M., Vittecog O., Descamps V. et al. Anti-TNF-alpha-induced systemic lupus syndrome // Clin.Rheumatol. - 2003. - Vol.22, N1. - P.56-61.

11. Dinarello C.A. The Il-1 family and inflammatory diseases // Clin. Exp. Rheumatol. - 2002. - Vol. 20, N5 (Suppl.27). - P.1-13.

12. Elenkov I.J., Chrousos G.P. Stress hormones, proinflammatory and anti-inflammatory cytokines, and autoimmunity // Ann. N.Y. Acad. Sci. - 2002. - Vol.966. - P.290-303.

13. Emilie D., Lorente L., Galanaud P. Cytokines and lupus // Ann. Med. Intern. - 1996. - Vol.147, N7. - P.480-484.

14. Emlen W., Pisetsky D.S., Taylor R.P. Antibodies to DNA // Arthritis and Rheumatism. - 1986. - Vol.29, N12. - P.1417-1426.

15. Hahn B.H. Antibodies to DNA // N. Engl. J. Med. - 1998. - Vol.338, N19. - P.1359-1368.

16. Herrmann M., Winkler T.H., Fehr H., Kalden J.R. Preferential recognition of specific DNA motifs by anti-double-stranded DNA antibodies // Eur. J. Immunol. - 1995. - Vol.25. - P.1897-1904.

17. Im S.H., Barchan D., Maiti P.K. et al. Suppression of experimental myastenia gravis, a B cell-mediated autoimmune disease, by blockade of Il-18 // FASEB J. - 2001. - Vol.15, N12. - P.2140-2148.

18. Jang Y.J., Stollar B.D. Anti-DNA antibodies: aspects of structure and patho-genicity // Cell Mol. Life Sci. - 2003. - Vol.60, N2. - P.309-320.

19. Kohro-Kawata J., Wang P., Kawata Y. et al. Highly cationic anti-DNA antibodies in patients with lupus nephritis analyzed by two dimensional electrophoresis and immunoblotting // Electrophoresis. - 1998. - Vol.19, N8-9. - P.1511-1515.

20. Koffler D. Immunopathogenesis of systemic lupus erythematosus // Annu. Rev. Med. -1974. - Vol.25. - P.149-164.

21. Link H. The cytokine storm in multiple sclerosis // Mult. Scler. - 1998. - Vol.4, N1. - P.12-15.

22. Lock R.J. and Unsworth D.J. Measurement of immune complexes is not useful in routine clinical practice // Ann. Clin. Biochem. - 2000. - Vol.37. - P.253-261.

23. Mageed R.A., Isenberg D.A. Tumour necrosis factor alpha in systemic lupus erythematosus and anti-DNA autoantibody production // Lupus. - 2002. - Vol.11, N12. - P.850-855.

24. Maggiore G., De Benedetti F., Massa M. et al. Circulation levels of interleukin-6, interleukin-8 and tumor necrosis factor-alpha in children with autoimmune hepatitis // J. Pediatr. Gastroenterol. Nutr. - 1995. - Vol.20, N1. - P.23-27.

25. Mostoslavsky G., Fischel R., Yachimovich N. et al. Lupus anti-DNA autoantibodies cross-react with a glomerular structural protein: a case for tissue injury by molecular mimicry // Eur. J. Immunol. - 2001. - Vol.31, N4. - P.1221-1227.

26. Netea M.G., Kullberg B.J., Verschueren I., van der Meer J.W. Interleukin-18 induces production of proinflammatory cytokines in mice: no intermediate role for the cytokines of the tumour necrosis factor family and interleukine - 1 beta // Eur. J. Immunol. - 2000. - Vol.30, N10. - P.3057-3060.

27. Spadaro A., Rinaldi T., Riccieri V. et al. Interleukin 13 in synovial fluid and serum of patients with psoriatic arthritis // Ann. Rheum. Dis. - 2002. - Vol.61, N2. - P.174-176.

28. Sun K.H., Yu C.L., Tang S.J., Sun G.H. Monoclonal anti-double-stranded DNA antibody stimulates the expression and release of IL-1beta, IL-6, IL-8, IL-10 and TNF-alpha from normal human mononuclear cells involving in the lupus pathogenesis // Immunology. - 2000. - Vol.99, N3. - P.352-360.

29. Taylor P.C. Anti-TNF therapy for rheumatoid arthritis and other inflammatory diseases // Mol. Biotechnol. - 2001. - Vol.19, N2. - P.153-168.

30. Tracey K.G., Fong Y., Hesse D.G. et al. Anti-cachectin/TNF monoclonal antibodies prevent septic shock during lethal bacteremia // Nature. - 1987. - Vol.330, N6149. - P.662-664.

31. van der Poll T., van Deventer J.H. Cytokines and anticytokines in the pathogenesis of sepsis // Infect.Dis.Clin.North.Am.- 1999. - Vol.13, N2. - P.413-426.

32. Wang H., Bloom O., Zhang M. et al. HMG-1 as a late mediator of endotoxin lethality in mice // Science. - 1999. - Vol.285, N5425. - P.248-251.

33. Willeke P., Schotte H., Schluter B. et al. Interleukin 1 beta and tumor necrosis factor alpha secreting cells are increased in the peripheral blood of patients with primary Sjogren's syndrome // Ann.Rheum.Dis. - 2003. - Vol.62, N4. - P.359-362.

34. Williamson R.A., Burgoon M.P., Owens G.P. et al. Anti-DNA antibodies are the major component of the intrathecal B cell response in multiple sclerosis // Proc. Natl. Acad. Sci. USA. - 2001. - Vol.98, N4. - P.1793-1798.

35. Wong C.K., Ho C.Y., Li E.K., Lam C.W. Elevation of proinflammatory cytokine (Il-18, Il-17, Il-12) and Th2 cytokine (Il-4) concentrations in patients with systemic erythematosus // Lupus. - 2000. - Vol.9, N8. - P.589-593.

36. Yang H., Wang H., Tracey K.J. HMG-1 rediscovered as a cytokine // Shock. - 2001. - Vol.15, N4. - P.247-253.

РЕЗЮМЕ

Антитела к ДНК и провоспалительные цитокины при иммунозависимых заболеваниях

Бардахивская К.И., Гурина Н.М., Николаев В.Г.

В обзоре приведены данные о роли антител к ДНК и провоспалительных цитокинов в патогенезе иммунозависимых заболеваний.

SUMMARY

Anti-DNA antibodies and proinflammatory cytokines in immunodependent diseases

Bardakhivska K., Gurina N., Nikolaev V.

The role of anti-DNA antibodies and proinflammatory cytokines in pathogenesis of immunodependent diseases is described.

 
« Пред.   След. »

Наставление

 

КРАТКОЕ НАСТАВЛЕНИЕ
ПО СОВРЕМЕННОЙ ТАКТИКЕ ПРИМЕНЕНИЯ
ГЕМОСОРБЦИОННОГО МЕТОДА В КЛИНИЧЕСКОЙ ПРАКТИКЕ

 

1. Заболевания печени и желчевыводящих путей

2. Острая и хроническая почечная недостаточность

3. Острые отравления

4. Острый и хронический панкреатит

5. Перитонит

6. Сепсис и раневая инфекция

7. Ожоговый токсикоз

8. Краш-синдром и постгипоксические состояния

9. Острая лучевая болезнь

10. Онкологические заболевания

11. Сердечно-сосудистые заболевания

12. Бронхиальная астма и некоторые другие аутоиммунные заболевания

13. Кожные заболевания

14. Неврология и психиатрия

15. Алкоголизм и наркомания

16. Прочие показания

17. Осложнения гемосорбции

18. Противопоказания к использованию гемосорбционного метода

19. Некоторые общие соображения относительно выбора гемосорбентов и режимов перфузии

Коротко

Эфферентные методы терапии – это операции направленного изменения клеточного, белкового, электролитного, газового состава крови путем ее обработки вне организма человека. В соответствии с особенностями иммитации физиологических процессов, технологическими параметрами, селективностью выведения субстанций, возможностями достижения специфических эффектов различают следующие основные методы эфферентной терапии:
1. Гемодиализ - метод освобождения организма от низкомолекулярных токсинов посредством диффузии их через полупроницаемую мембрану по градиенту концентрации в диализирующий раствор. Основные показания: хроническая и острая почечная недостаточность, отравления диализабельными ядами (алкоголи, углеводороды, наркотические преператы и др.) в токсикогенной фазе.
2. Ультрафильтрация – метод удаления избыточной жидкости через полупроницаемую мембрану без использования диализирующего раствора. Показания: гипергидратация при острой и хронической почечной недостаточности, проявляющаяся отеком легких.
3. Гемофильтрация – метод обменного удаления из организма больших объемов жидкости (до 25-28 л), веществ низкой и средней молекулярной массы через фильтр с высокопроницаемой мембраной за счет конвекционного переноса, проводится обычно параллельно с диализом. Показания: хроническая почечная недостаточность, осложненная злокачественной гипертонией, перикардитом, полинейропатией; острая почечная недостаточность.
4. Перитониальный диализ – метод удаления токсинов низкой и средней молекулярной массы, воды и электролитов через ...
© 2007 - 2008 “Кыулонг”
+38(044)4607324, +38(097)4264195, +38(063)0386953